Коли мені було роки 3-4, на прогулянці з батьками я вперше побачив пам'ятник Жертвам Голодомору на Михайлівській площі. Сказати, що я був наляканий це нічого не сказати. Мати з пам'ятника неначе в той момент намагалась обійняти мене. Тягнула в мою сторону руки, хотіла замінити свою втрачену дитину мною, чи навпаки, повернути її з того світу (якого???) в замін мене. Я бачив це буквально, своїми 4х чи 3х річними очами. Як її пуста мармурова постать, стала гнучкою як змія і намагалась забрати мене.
Хто його тепер знає, була це парамнезія, чи реально по мене приходила леді зі світу де існує нуль, а мене захистило викатування яєчком від бабусі з Черкаської області.
Тут звичайно можна розгулятись в інтерпритаціях (хоча не особливо), але особисто мені дуже віддавало вайбіком Лаканівського "Реааааального", яке буквально крізь дірку, (на яку насправді хочеться клацати з самого початку, як тільки ти її помічаєш. Така собі реалізація цього потягу до "Реааального", до зламу світу і "світу", який тебе одночасно і бісить і манить.) вривається, абсолютно безпардонно і неочікувано в твоє життя і робить, щось що по зрозумілим причинам пояснити, чи навіть переказати не є можливим. І власне метафора з об'єктивним кампуктєром, який точно побачить, але точно не прийме/усвідомить/впустить/осистемить це "реальне" - працює супер чудово.
Спогади були написані, плюс мінус як Пруст пише про свої бажання цілувати симпатичних дівчат - що звичайно неймовірно висока оцінка стилю. Саунд дизайн чудовий. А оцей шрифт з тінню імба. Горизонт на фото трохи завалений)0)0)) Тому є над чим працювати далі. Дякую за гру!