Єбєйший продакшен, вставки слів нагадали шафт, режисура вдало оперує мінімалістичним артом і таким же мінімалістичним текстом, так що ти скоріше дивишся ніж читаєш. Текст примітивний саме в хорошому сенсі: він позначає і окреслює межі невимовного, працює на візуальну простоту метафоричної реальності на екрані, утримуючи собою її чистий символізм.
Чому, звісно, допомагає і прекрасна музика якою можна, випадково затримавшись на думку що ти читаєш, заслухатися.
Втім, що я читаю я так і не зрозумів — визнаю, не фанат таких стилей оповіді — обмежившись в своїй голові банальним "ну, це про недосяжність жіночої тілесності яку ми б самі хотіли відчути, але яка для нас безнадійно втрачена по факту народження", чи, скоріше "ну, це про недосяжність тілесності один одного, про неможливість стати одним з іншою людиною": чи може в кінці Ж. по-християнські передати те наскільки їй добре, чи може М. сприйняти це?
Візуальні елементи спіралі ДНК, метафора квітки (яка дає згодом плід?), немовля — вказівки на те що це історія про вагітність?
Визнаю навіть, що в якийсь момент я думав про те що М. любить себе...але рухатися в цю територію вважаю недоречним в контексті цієї історії бо тут очевидно про контакт саме двох тіл.
Сподобалася думка про те що все є зараз — зараз яке не рухається, а постійно змінює форми: чи може це бути ключом для розуміння історії?
Якщо відхилитися, то мені подобається таке переосмислення теми часу, щось накшталт надавання йому сенсу через натальність (народження нової форми) а не мортальність(постійне руйнування).
Ну, в будь якому випадку, інтепретую я твори жахливо і занадто абстрактні тексти не люблю (можливо це пов'язано), але Квіт тримає цей баланс простоти і унікальної атмосфери що робить його цікавим. В плані, це дійсно цікаво читається/відчувається, базару ноль.
Єдине що букви М. і Ж. треба б було якось виділити, бо мозок автоматично читав Ж як приставку до слова, а не ім'я персонажа.
Добре-добре. Кайфік. Молодець міхапомело, молодець кьюдрот.