Мені дуже сподобалось це дослідження пам’яті!!! Насправді внутрішні порядки і культура Олівії дуже гарно передає всім нам знайомі мотиви суспільства, яке адаптуючись перетворює жах на традицію, а поступове знищення людини на красиву і урочисту церемонію.
Особливо цікаво, що пам’ять у цьому світі фактично стала ресурсом. Її можна накопичувати, сортувати й обмінювати на безпеку. Навіть Коло створення спогадів, яке нібито допомагає людям, насправді нагадує фабрику виробництва нового матеріалу для майбутніх жертв. Людей заохочують створювати зв’язки не лише для життя, а й для того, щоб одного дня мати що віддати. Дуже прям нагадує те про що Фуко пише, адже море тут не карає, як суверен, а організовує побут, дружбу, свята і глобально розуміння нормального життя. І найголовніше тут особливо нікого не звинуватиш, острів має вижити, отже хтось повинен поступово перестати бути собою. Така... Тиха благородна жертва...
Взагалі, можливістю виборів в візуальних новелах, мало хто взагалі користується і ще рідше робить це влучно вигадливо і дотепно. Але це не про Спогодавців!! Спочатку ми обираємо, спогади про кого Шіорі віддасть морю. Наступного циклу ця зникає із сюжету, але вона залишається в ньому негативним відбитком! Що, як на мене, неймовірно потужний хід.
Шіорі може зустріти Мару як незнайомку й раптом відчути незрозумілий біль. Аврелій уже не пам’ятає, що любив грати на фортепіано, але його руки тремтять, наче тіло зберегло те, чого більше немає у свідомості. Тут пам’ять показана не як архів фактів, а як структура бажань, звичок і тілесних реакцій. Людина може забути причину любові, але сама форма втрати продовжує жити всередині неї. І це цікаве розміркування. Де живе пам'ять...? Це просто нейрони в мозку, чи щось ще. Якісь структури задіюються в процес записування... Можливо вона насправді живе десь в трансцендентному вимірі, а те що до нас доходить це лишень відлуння нашого справжнього жорстокого диску (вибачте за таке пошле порівняння). А може всі речі і люди, які викликають у нас якісь почуття тепер розділяють з нами пам'ять і вона насправді певною мірою є спільним надбанням?
Але на відміну від Шиорі ми!! пам’ятаємо попередні цикли. Через це повторені сцени сприймаються інакше, знайомі предмети й репліки перетворюються на сліди викресленого життя. Зменшення кількості рішень буквально показує, як разом зі спогадами зникає суб’єкт, здатний щось вирішувати, а разом з ним і його агентність.
Про істинний фінал не буду лишати спойлерів, просто зазначу що це було дуже сильно!!
Атмосфера новели дуже яскрава. Ольвія наповнена сонцем, медом, хлібом, квітами, дитячим сміхом і кольоровими стрічками, однак за кожною побутовою деталлю відчувається присутність моря. Воно не нападає й не переслідує героїв, а просто терпляче чекає. Саме ця відсутність поспіху робить його страшним. Це не страшилка різкого шоку, а хорор лагідної неминучості. Який так-то найбільше і лякає. Немає чогось особливого в тому, що боятись когось хто несеться на тебе з ножем. Однак... Коли сама структура, відображенням якої є все навколо - повільно, не вбиває тебе відкрито... Але розчиняє..... Звучить неймовірно пригнічуюче.
Візуально робота теж дуже приємна. Особливо вдалися процесія янголів і фінальна цг. Персонажі мають виразний дизайн, а фони підтримують контраст між майже пасторальною красою острова та його жорстоким устроєм. Не сказав би що такий стиль мені сильно подобається, але на це якось особливо не звертаєш увагу розчиняючись в історії.
Написано теж все дуже гарно, темп місцями трішки просідав, але не критично.
Дуже дякуємо за гру! Ми з неймовірним захопленням будемо спостерігати за вашим розвитком і ніколи не віддамо спогади про цю новелу нікому.