Люблю коли ігри мене вражають.
З самого початку мене непокоїв той малий зловісний трикутник, у такій, вже наче «повній» картині. Але в кінці кінців я пройшов гру на друге закінчення — попри те, що персонаж справді мав щось сказати. Саме тому довелось повернутись до цього трикутника, знайти ще одні деталі у грі, і я їх знайшов — велике, чудове, спотворене насувається на мене з великим текстом релігійного фанатизму головного героя. Навіть машина, задавалось б, призначена для будь-яких спогадів, не може осягнути цього. Для мене це справді говорить про те, як наш мозок просо стриає ті спогади які здаються травмуючими, поки ми самі до них не докопаємось. Ми навіть не знаємо чи спарвді це все є вигадкою, чи чимось реальним — це просто спогад без конкретики. Машина відіграє роль усього навколишнього, яке має висловити щось, і ми можемо відчути що навіть такій бездушній бляшанці неможливо осягнути божевілля, та навіть маячні промомвленої з спогадів.