Проста історія, яка, тим не менш, змогла мене проковтнути силою потоку, який відчуває кріль в остані миті свого життя у пасті кита. Безповоротньо, сильно, без зайвих попереджень чи пояснень. Їй не були потрібні прибульці захватники чи кінці світу, аби робити історію захопливою та зі ставками, вага яких лягає на читача.
Я не та людина, якій потрібні вступи. Мені не потрібно читати книгу з початку, щоб отримати від неї відгук. Цю історію ми читали з кінця, побачили випадково, вмикнули канал на кінці ефіру. І, навіть при такому сценарії, читач зможе відчути зайвий раз, що серце билося не просто так.
Я люблю цей візуал. Він не багатий на екшн чи різномаїття. Він садить тебе в камеру спостереження за робочим місцем Єви, забирає твій шийний сустав, і не дає зайвої, непотрібної, перспективи. А більше і не було потрібно. Я люблю дизайн Єви особисто, не знаю, що саме мене в ній зачепило, але пару разів я вимикав текст (чи як це правильно називається) просто, щоб зайвий раз подивитися на її чаруюче личко.
За тією ж причиною я зупинявся, аби послухати музику. Один з моїх основних принципів оцінки медіа - якщо в мене не з’являється бажання додати саундтрек тієї чи іншої речі до себе, значить було зроблено щось не так. Ця новелла - історія зворотня.
Я люблю цей літературний стиль. Змога наголосити на емоціях без активного використання емотивної лексики, без єдиного переходу у мильну оперу передати серйозність ставок теж свого роду мистецтво. Полюбив метафори, мені сподобалося бути підстреленим тією чи іншою ідіомою чи ремаркою, використаною в тексті раніше в менш напружений момент. Але від перебільшеного використання “дзвону” в мене, в якийсь момент, загубився сенс цього слова. Я прекрасно розумію посил, я розумію, чому він має звучати, але дзвеніти може і колокол церкви, і отара овець.
Лірично відходячи від псевдолітературної змоги в красивий відгук та перетворюючись назад на вонючого гремліна, ким я і є, хочу додати: бісексуальні квіточки в певній сцені - cheffs kiss ;*
anyway